І все ж таки - цвіте щороку вишня!
І ми від того робимося вищими.



Коли вже Григорій Аркадійович привітався зі мною українською, і розмова йшла теж його рідною мовою, то і я не стану перекладачкою нашої короткої розмови й розповім так, як я його почула і зрозуміла.
Сам Григорій Коржов з села Василівка Очаківського району Миколаївської області, працює слюсарем шостого розряду в котельному цеху. Дружина та двоє дітей теж працівники ОПЗ.
- Квартири у нас не було, і так сутужно доводилося сім’ї: за сім років поміняли більше десяти помешкань, які ми наймали у різних людей. Було й таке, коли дітей замикали вдома, і вони цілий день одні, без нагляду - сидять собі вдвох, на нас чекають. Бо і я на зміні, і дружина теж, - згадує Григорій Аркадійович причини, які примусили його шукати надійної роботи, щоб та і годувала, і квартирою забезпечила. - Покладу отак футбольного м’яча діткам та й б’ють вони його цілий день. Паласу ж тоді ми не мали, так я розстелю їм брезент, на ньому вони й бавляться. А тут якраз надійшло на завод іноземне устаткування, яке було загорнуте в утеплювач, що водночас слугував ще й амортизатором: це була така плівка з кульками, які тріщать, коли на них тиснеш. Малі гралися з тими тріскучками, а коли ми поверталися з роботи, то часто вони вже спали, стомившись від одноманітності дня...
І лише коли ми перебралися до Южного, діти пішли до дитсадка і нам стало спокійніше жити. Та й взагалі, як тільки ми отримали власну квартиру, життя наше стало врівноваженим до того, що двадцять один рік по тому пролетів, як один день. Дружина іншим разом каже: “Тобі не здається, що нам стало скучно жити?” Питаю: “Чому ж?” “Та тому, що за двадцять років жодного разу не посварились!”
Григорій Аркадійович сміється, а я, підтримуючи жарт в цілому, не можу в душі не засмутитися, бо його життєва правда - така типова і викликає вона іще й думки про великі труднощі, через які пройшла ця сім’я.
- Як же воно йде на лад, коли маєш свій притулок, своє сімейне вогнище, - розмірковує Григорій Аркадійович. - Настрій інший, людина вирівнюється психологічно.Та й жити ми стали заможніше, бо вже все, що заробляли, йшло на нас, нікому не платили за той куток, і ніхто не вередував з приводу чи без нього: туди чи ні ти поклав якусь свою річ і так чи не так зробив якусь свою домашню справу. З часом вже зовсім розжилися, і жінка іншим разом навіть жартувала, що коли від усієї зарплати залишалося 56 карбованців, вона спала вночі спокійно, бо знала, що вистачить усього на один базар, і не треба було мудрувати, на що їх витратити.
- А зараз вам вистачає гривень?
- Вистачає, бо діти вже дорослі, працюють. Щоправда, жіночка моя дуже хворіє, вона диспетчер в автотранспортному цеху. Два-три дні на тиждень працює - і знову до госпіталя, лікуватися.
Я прийшов сюди вже готовим професіоналом, але спочатку мені довелось працювати у відділі устаткування, трохи згодом я перейшов до котельного цеху (тоді - цеху паропостачання), розпочинали ми з Анатолієм Березюком. Спершу сюди пригнали паровоза і з нього виробляли пар для гумування ємкостей, тобто для покриття їх спеціальною захисною плівкою. Я за обома паровозами катався, і тепловоз теж пригнав до залізничного цеху. А як поставили ми його на колеса, то робота стала складнішою, бо це вже був технологічний процес і потрібно було відповідати за кожну хвилину, за кожну одиницю тиску. Згадую також про зимові труднощі, коли вода замерзала, і ми цілу ніч обігрівали факелами - і не одну добу, а, мабуть, з місяць таке тривало.
- Але ви розповідаєте про цей складний у фізичному плані час з такою теплотою.
- Бо було - і не було мені важко! Була ідея: квартира, у першу чергу, і я на неї робив. Було двоє діточок, жінка ще не робила, вона прийшла на завод у 1978-ому році, і хоч я отримував тоді всього дев’яносто шість карбованців, а сорок із них сім’я платила за квартиру, ви не повірите, нам вистачало. (У батька-матері моєї жінки - восьмеро дітей, у моїх батьків - п’ятеро...)



НЕБО І ЗЕМЛЯ

- Це вже потім задіяла німецька котельня, запрацювали котли фірми Рейнштадт - зараз і вони стали історією. А до того ми працювали в таких умовах, що і самі, і наші дівчата-співробітниці були геть у вугільному пилу. Стояли отак котли-універсали, і дівчата вискакували чорні, як бісові дівки, бо коли вигрібаєш попіл, сажа чіпляється дуже добре - наплачуться, бідні, поки відмиються. Але ж то не лише чорнота, за таких умов і дихати дуже важко.
- А уявляєте, якби на сьогоднішню потужність підприємства - та оту техніку, що була тоді?
- Це ж небо і земля. По-перше, не порівняти вчорашніх умов праці з сьогоднішніми. Було б просто не під силу перекидати стільки вугілля, аби забезпечити завод сьогодні! По-друге, тепер наші оператори (вважайте, кочегари!) ходять чистенькі: одягни білий халат, і він зранку до вечора залишиться білим. Ви ж бачили, яке там устаткування, все на кнопках-автоматах.
Ось так я проробив до 1984-го року оператором, а далі вже перейшов у слюсарі, бо трохи серце стало підводити, прийшлось піти на інший режим дня.
… Короткою вийшла наша розмова. Можливо, ще будуть зустрічі, а коли ні, то я додам до своєї розповіді ще кілька штрихів, які вписала до блокноту зі слів співробітників Григорія Аркадійовича Коржова. Ось вони: “Високий професіонал. А як людина - то дуже принциповий і порядний, справедливий, хоч і дещо прямий у своїх висловах, і це не всім до вподоби. Але тактичний і завжди намагається зрозуміти іншу людину”.